ЛЮБОВ ТЕРПЕЛИВА – АМОР ПАТІТУР МОРАС
У моєму оповіданні ви не знайдете фантастики і це не сон, не казка, а
просто це реальна розповідь, яку я назвав «Любов терпелива». Можна б також назвати цю
небуденну розповідь, «Коли невинне кохання болем відзивається». Цю історію мені
переповів мій співподорожний, який досконало свої цікаві оповідання
пітверджував своєю зворушливою поезією.
І саме ця розповідь стала для мене не лише безмежно цікавою, але із відтінком романтичного забарвлення. Тому вона не є банальною і з неї не можна зробити забави, а її слід трактувати як дісно божественне кохання. Тому, що з цієї розповіді пульсує своєрідна святість. Святість - це щось надприродне,
те,що в словах не передати. Це сила і краса Божа, яку у всіх її тонкощах треба поважати і шанувати, бо вона на те заслуговує. Після довгих роздумів, я вирішив врешті винести все це що почув на люди. Хочеться відкрити і перед іншими те, що можливо, ховав у своєму серці протягом довгих років, мій подорожний товариш і щойно тепер вирішив розказати. А була це і солодка радість і біль і немов запах квіту з травневого саду, навіювані теплотою вітру в тиші і самоті. Було це щось далеке і близьке, але жодна метушня і негоди життя нездолали цього спогаду і переживання мого друга. Терпіння – це хрест на спасіння. Чому ж так важко і болісно пробивається в житті те, що виявляється миле, шляхотне і ніжне. Може моя росповідь декому буде видаватися банальною, а може іншим нагадає буремні роки молодості подібні, або зближені переживання до тих, які пережив мій
подорожний товариш. Останнього літа я був на велелюдному вокзалі в Ольштині. Очікуючи на поїзд я ходив серед натовпу подорожуючих і приглядався до їх втомлених облич, які так само як і я очікували на свої поїзди. Серед того натовпу людей я звернув свою увагу на чоловіка, який якось вирізнявся серед численних пасажирів. Він був не лише не дуже добре одягнутий, а його сиве волосся немов прекрашувало гладке обличчя з якого десь в далеку даль дивилися в взадумі його очі. Відчувалося, що він тілом був серед того натовпу, а душею був десь дуже далеко. Якось цей чоловік повернувся в мою сторону і наші погляади на мить так невимовно сильно сплелися, що здавалося тільки він і я ми на тому багатолюдному вокзалі. Це був так погляд, що він запав мені глибоко впам’ять. Прозвучала об’ява, що мій потяг відправляється. Я скоро подався в напрямку свого перону і на диво біля входу до вагону я помітив того ж подорожного, який на вокзалі звернув на себе мою увагу. Так склалося, що ми не лише зайшли до одного вагону,
але і сіли в одному купе біля вікна. Спонтанно почалася між нами розмова. Ми познайомились і вийшло з дальшої нашої розмови, що їдемо ми разом
в одному напрямку. Я до Перемишля через Варешаву, а мій подорожний товариш їде через Перемишль в Україну. Звичайно, в нашій розмові ми перейшли на українську мову і від того нам стало якби ще більш тепло і приємніше на душі. Вагон в якому ми сиділи не був перевантажений, так що ми могли вільно собі говорити. Слово по слові, я дізнався що мій подорожний друг добре обізнаний з місцевостями навіть тими, в яких я народився - він навіть знає декілька імен моїх односельчан, При тому, він дуже цікаво вмів розказувати і це мені приносило задоволення під час подорожі. Час швидко минав в ритмі стукоту коліс. В дружній розмові я довідувався надзвичайно багато цікавого від подорожного друга. Ця розмова нам клиїлася і немов мені пригадувала пережите не завжди цікаве життя минуле на рідній землі. Мене дуже цікавило, як мій співрозмовник пізнав моє рідне село і що його з моїми односельчанами єднає. Почав я випитувати і в кінці мені вдалося видобути в нього, що він в молодому віці служив в УПА і декілька разів, мав змогу побувати в моєму рідному селі і там познайомитись з деякими з моїх односельчан. Вперше він прибув до мого села і брав участь в сумній події тобто в похороні загиблих повстанців, яких похоронено на вербицькому цвинтарі. Одночасно він був один із тих, хто повідомляли селян, щоб прийшли вони на вечірний Парастас до церкви. Коли він зайшовши до одної хати неподалік церкви, там він застав молоденьку дівчину з мамою і ця дівчина стала головним об’єктом його зацікавлення на подальші роки життя. Дівчина на нього справила таке сильне враження, що він ледви видушив з себе за чим він прийшов до хати. В кімнаті більш нікого небуло, тільки дівчина разом з мамою і світився каганецї, який був завішений на
стіні. Молодий повстанець ледве видушив з себе слова: «Я прийшов, щоб повідомити вас, що в церкві зараз відбуватиметься парастас за загиблих воїнів УПА». Мама і дівчина сказали, що знають про те і ось збираються туди йти. Разом вийшли з хати і немов втопилися у вечірній тиші і
темноті. На щастя церква знаходилася близько. В церкві зібралося доволі багато селян, серед них були і повстанці, а інші стояли в охороні біля церкви. В смутному церковному настрої мій співрозмовець з коса непомітно розглядав дівчину, яка при свічковому світлі видавалася йому ще красивішою, як
при світлі каганчика в хаті. Коли закінчилися торжественні молитви, відспівали Вічну пам’ять і виголосили прощальні слова і вже виходили з церкви, мій співрозмовник непомітно наблизився до дівчини і тихесенько з непевністю її запитав: «Можу колись тебевідвідати?» Дівчина з соромливістю, напів шепотом, але з певністю відповіла, - «так щиро запрошую».
Минали дні і тижні і він мав змогу довідатися, що дівчина живе тільки з мамаю, з якою не так давно повернулася з Сибіру. Він дуже чекав цієї зустрічі і обдумував стратегію, як він себе повинен повести і про що говорити в такій зустрічі. Це ж була перша в житті його така зустріч з дівчиною, яка з першого погляду запала йому так глибоко в серце.Врешті настав цей очікуваний час, коли йому пощастило переступити вдруге поріг хати дівчини. Привітавшись, його з теплотою, господиня попросили до столу і при склянці чаю і перекусці розпочалася в доброму настрої сердечна розмова. Дівчина сором’язливо
представилася - «Олена», а він відповів: «Мене за партизанським охрещенням звуть Зенко і так мене можете називати». Зенко вдивлявся в Оленку і
вона до нього була така мила і сердечна, якби вони вже зналися від народження. Коли надійшла пора пращатися, Оленка з мамою запросили гостя, - «приходьте до нас, нам мило буде з Вами знову зустрітись і поговорити». Зенко повертаючись з цієї небуденної зустрічі був такий щасливий, що доля йому подарувала цю нагоду пізнати і говорити з Оленкою. Він ще пару разів мав змогу відвідати гостинний дім Оленки і кожна зустріч з нею була для нього все більш і більш великим захоплюючим пережиттям. Він не вірив своєму щастю, що може торкатися її рук, дивитися на її дівочі груди, які електризували його почуття. Десь якось непомітно для мами він навіть спромігся обійняти її стан і йому стало так солодко, а на прощання Оленка несміливо його поцілувала. Цей дотик її губ він довго носив і він його зігрівав невимовним теплом. «Ви розумієте» – сказав мій друг- «що такий поцілунок окрилює на ціле життя і його стерти не в силі жодні негоди. Нести через ціле життя Оленки поцілунок, це означає не втрачати молодості, відчувати навкруги себе усю свіжість молодої красивої дівчини». Це було щось таке, якого не можна передати словами, адже Оленка і Зенко переживали свою першу весну кохання і такої весни вже не буде ніколи. Саме це був для одного і другого перший поцілунок, а знаєте яка висока ціна для обох була в тому поцілункові? Він для них відкрив новий світ пестощів, радості і мрії нового життя. Вони дихали собою, як починає дихати новонароджена дитина повітрям. В одноми моменті Зенко навіть пригадав собі, що він цю чарівну Оленку вже бачив в лісі з її мамою, коли вони принесли харчі для повстанців, це дійсно була та сама, яка так солодко тоді до нього усміхалася. В обіймах Оленки він відчував себе мужчиною і вперше у житті її слова його приголомшили, таких слів він ще ніколи не від кого нікого не чув. Оленка притулившись до Зенка так ніжно і мило сказала: «Мені так добре з тобою, залишайся тут будемо разом» Зенко, якби спритомнів вимовив до Оленки такі слова. «Моя ти Дорога, - повір я направду серцем і душею тебе безмежно люблю. Але є війна, я повстанецї УПА і я не можу залишити своїх друзів і Україну на поталу, яку я так само безмежно кохаю». Олена сказала: «Я готова ти розумієш готова, віддати тобі все що у дівчини є найдороще і найцінніше…» Продовжувала Оленка - «я не боюся гріху, чи ж може буту гріх за кохання!? Скажи мені»,- вимовила тремтячим голосом «любиш ти мене так, як люблю я тебе, скажи благаю…»- « Заспокійся, ми створені для себе,
так само я люблю тебе, як ти мене. Але і в любові треба бути розважним. Оленко, - ти моя княгие, я так люблю тебе що неможу тебе скривдити, коли прийдеш до тями все зрозумієш. Подумай навкруги війна, всі ми переходимо важкі випробування, молоді і старші, ті що вдома і ті які зброєю в руках... Маю надію все з часом поверне до норми і ми будемо разом щасливими назавжди. Для мене безмежне щастя, що ти мене з такою силою і жертвенністю кохаєш, я тим самим тобі віддячусь, моя ти рибонько. Але для нашого спільного добра хочу тебе отямити, не менш я тебе
люблю і бажаю тобі повної радості та головне того, щоб ніколи ти того кроку не пожаліла, на який ти згідна. Сама розумієш, що длянас обох це
великі страждання, муки, але я вірю, що наше знайомство, без Божої волі статися не могло. Ми призначені для себе на завжди. Яка ж Ти моя Оленко красива, твоє лице, волося, очі, зріст, загальний вигляд моя мрія над мріями» Можна б було на цьому місці закінчити це оповідання, але мій
співтовариш подорожі вийняв з своєї сумки товстий зошит з якого почав читати свої вірші, які були нічим іншим, а лише пітвердженням того, що
він до того часу говорив і я з протокольною точністю намагаюся це все переповісти. При тому наскільки він вмів прекрасно росказувати, настільки ще з
більшою майстерністю він вмів читати свої поетичні твори і ще раз переживати те, про що читав. Дух і цінність цієї поезії мені важко з ким-небудь
порівнювати, вона була проста, але за змістом невимовно глибока. Мені здається, якби так цю поезію почув Володимир Івасюк чи Ігор Білозір, вони б
до тих слів написали б музику і вона бЄ ця поезія, в пісні хвилювала й чарувала б закоханих так, як безсмертні пісні Марусі Чурай.
Без перебільшення з тих поетичних рядках, я відчув душу і серце колишнього юнака повстанця, а тепер вже зрілу і пережиту людину, яка через війну втратила своє космічне кохання, а тепер це кохання обожнює і оспівує у своїх поетичних творах. Головним об’єктом цієї поезії є краса дівчини - його першого кохання.
Це було інше покоління, яке закохувалося до нестями і про це траба сучасному поколінню довідатися і в тому коханні є не інтернаціоналізм, а своя
святість. Пройшли роки, а Зенко захоплюється зразком вроди своєї дівчини. Він її вирізняв з поміж усіх дівчат, за дуже особливі дівочі риси, мовляв це рідкісний дар Божий. «Цей дар Божий вмів підняти мій настрій, а навіть бойовий дух тоді 17-ти літнього повстанця. Її слова і серце були так переповнені теплом і любов’ю, сентиментальною, справжньою. Я дуже хотів ще ближче прихилити її серця до себе»- зі сумним зітханням згадує мій подорожній друг і немов уривається йому голос, але я свідомий був в яких ми умовах знаходимося. «В результаті моє кохання повернулося болем і не судилося мені любуватися її чарівною красою»- Зенко продовжував - «повірте вона мені снилася в лісі, але і снилася в тюрмі і сниться ще тепер. Хоча, я її так безмежно любив, але не міг язрадити України, за яку ми всі мужньо боролися».І тут мимоволі насуваються думки, які хвилюють людину,
наскільки любов до Батьківщини того покоління була сильною, сильнішою за молодечу любов до коханої дівчини. До мене з теплотою підняв очі Зенко, коли ми стукнулися келихами з вином, - «сказав все про що я вам розказав, це не для забави- це глибокі переживання. Вони навіть не таємниці, а про них роскажіть іншим. Хай молоді пізнають правду про не спотворену і неокалічену, а справжню любов» Під впливом цієї розповіді, варто на завершення призадуматись яке широке значення любові в етиці чесної людини. Всі ми знаємо почуття любові до Бога, ідеї, людини, Батьківщини, народу, материнська й батьківська любов до дітей, дитяча любов до батьків, кохання між чоловіком і жінкою - тобто любов має найрізноманітніші форми і способи виявлення. Специфічний зміст любові складається з високої емоційно-духовної напруги, ідеалізація чогось, або когось. Почуття любові виявляється у найрізноманітніших людських стосунках в навколишньому світі. Але ж любов - одна з фундаментальних властивостей людського існування і без
любови немає і не може бути життя. Як і всі фундаментальні вираження людського буття, вона є таємницею своєрідного мистецтва. Справжня
любов постійно розвивається змінює свою інколи силу, спрямованість і переважно без важливої причини не вигасає. Отже, мій співрозмовник, це надзвичайно цінна особистість, в першу чергу як людина, що підтверджує його розповідь і творча поезія. Він своєю любов’ю насолоджується і терпить і вона для нього надає сенс в житті. Як оповідає давньоіндійський трактат «Гілки персика»: «Три джерела мають людські потяги: душа, розум і тіло. Потяг душ породжує дружбу. Потяг розуму породжує повагу. Потяг тіла породжує бажання. Поєднання цих трьох потягів породжує любов». Не вдаючись в деталі любові за «Істинна сутність кохання, — за висловом Гегеля, — полягає в тому, що справжнє, велике кохання індивідуальне, неповторне, у чомусь трагічне, воно не залишає місця егоїзму, «ламає» кордони, піднімається вище встановлених стосунків. Слід пригадати, що історія людства й література, як дзеркало життя, зберегли імена слідуючих закоханих, які залишилися на віки: Абеляр та Елоїза, Тристан та Ізольда, Ромео і Джульетта, Поль і Віргінія, Луїза і Фердинанд, Манон Леско і кавалер де Грісс та інші. До нашої розповіді, мені хочеться на завершення пригадати тему з давньогрецької міфології, в якій розповідається, що спочатку на землі були люди трьох статей: чоловіки, жінки й андрогіни, які поєднували в собі кращі ознаки перших двох. Вони були фізично сильні й хотіли заволодіти Олімпом. Тому Зевс наслав на них страшну кару — розсік кожного на дві половини і розкидав по всьому світу. Відтоді вони шукають одне одного для відновлення колишньої повноти і могутності. Коли якась половина зустрічає свою другу половину, їх охоплює таке дивне почуття прив'язаності й близькості, що вони не хочуть розлучатися. Про нещаслкиве кохання надзвичайно талановито писала Маруся Чурай,
та й в народній пісні співається «Не всі тії пари вінчаються, котрі любляться і кохаються…» Не знаємо точно, чи Зенко на свому життєвому шляху зустрів своє молодече кохання, яке не може забути і більше як пів століття його обожнює, чи так само, як він, Олена страждає і з болем пам’ятає почуття, а може і з’єднаються наші герої і заживуть в щасті і добробуті, як ті що відшукали себе з давногрецької мофології.
Ярослав Стех
У моєму оповіданні ви не знайдете фантастики і це не сон, не казка, а
просто це реальна розповідь, яку я назвав «Любов терпелива». Можна б також назвати цю
небуденну розповідь, «Коли невинне кохання болем відзивається». Цю історію мені
переповів мій співподорожний, який досконало свої цікаві оповідання
пітверджував своєю зворушливою поезією.
І саме ця розповідь стала для мене не лише безмежно цікавою, але із відтінком романтичного забарвлення. Тому вона не є банальною і з неї не можна зробити забави, а її слід трактувати як дісно божественне кохання. Тому, що з цієї розповіді пульсує своєрідна святість. Святість - це щось надприродне,
те,що в словах не передати. Це сила і краса Божа, яку у всіх її тонкощах треба поважати і шанувати, бо вона на те заслуговує. Після довгих роздумів, я вирішив врешті винести все це що почув на люди. Хочеться відкрити і перед іншими те, що можливо, ховав у своєму серці протягом довгих років, мій подорожний товариш і щойно тепер вирішив розказати. А була це і солодка радість і біль і немов запах квіту з травневого саду, навіювані теплотою вітру в тиші і самоті. Було це щось далеке і близьке, але жодна метушня і негоди життя нездолали цього спогаду і переживання мого друга. Терпіння – це хрест на спасіння. Чому ж так важко і болісно пробивається в житті те, що виявляється миле, шляхотне і ніжне. Може моя росповідь декому буде видаватися банальною, а може іншим нагадає буремні роки молодості подібні, або зближені переживання до тих, які пережив мій
подорожний товариш. Останнього літа я був на велелюдному вокзалі в Ольштині. Очікуючи на поїзд я ходив серед натовпу подорожуючих і приглядався до їх втомлених облич, які так само як і я очікували на свої поїзди. Серед того натовпу людей я звернув свою увагу на чоловіка, який якось вирізнявся серед численних пасажирів. Він був не лише не дуже добре одягнутий, а його сиве волосся немов прекрашувало гладке обличчя з якого десь в далеку даль дивилися в взадумі його очі. Відчувалося, що він тілом був серед того натовпу, а душею був десь дуже далеко. Якось цей чоловік повернувся в мою сторону і наші погляади на мить так невимовно сильно сплелися, що здавалося тільки він і я ми на тому багатолюдному вокзалі. Це був так погляд, що він запав мені глибоко впам’ять. Прозвучала об’ява, що мій потяг відправляється. Я скоро подався в напрямку свого перону і на диво біля входу до вагону я помітив того ж подорожного, який на вокзалі звернув на себе мою увагу. Так склалося, що ми не лише зайшли до одного вагону,
але і сіли в одному купе біля вікна. Спонтанно почалася між нами розмова. Ми познайомились і вийшло з дальшої нашої розмови, що їдемо ми разом
в одному напрямку. Я до Перемишля через Варешаву, а мій подорожний товариш їде через Перемишль в Україну. Звичайно, в нашій розмові ми перейшли на українську мову і від того нам стало якби ще більш тепло і приємніше на душі. Вагон в якому ми сиділи не був перевантажений, так що ми могли вільно собі говорити. Слово по слові, я дізнався що мій подорожний друг добре обізнаний з місцевостями навіть тими, в яких я народився - він навіть знає декілька імен моїх односельчан, При тому, він дуже цікаво вмів розказувати і це мені приносило задоволення під час подорожі. Час швидко минав в ритмі стукоту коліс. В дружній розмові я довідувався надзвичайно багато цікавого від подорожного друга. Ця розмова нам клиїлася і немов мені пригадувала пережите не завжди цікаве життя минуле на рідній землі. Мене дуже цікавило, як мій співрозмовник пізнав моє рідне село і що його з моїми односельчанами єднає. Почав я випитувати і в кінці мені вдалося видобути в нього, що він в молодому віці служив в УПА і декілька разів, мав змогу побувати в моєму рідному селі і там познайомитись з деякими з моїх односельчан. Вперше він прибув до мого села і брав участь в сумній події тобто в похороні загиблих повстанців, яких похоронено на вербицькому цвинтарі. Одночасно він був один із тих, хто повідомляли селян, щоб прийшли вони на вечірний Парастас до церкви. Коли він зайшовши до одної хати неподалік церкви, там він застав молоденьку дівчину з мамою і ця дівчина стала головним об’єктом його зацікавлення на подальші роки життя. Дівчина на нього справила таке сильне враження, що він ледви видушив з себе за чим він прийшов до хати. В кімнаті більш нікого небуло, тільки дівчина разом з мамою і світився каганецї, який був завішений на
стіні. Молодий повстанець ледве видушив з себе слова: «Я прийшов, щоб повідомити вас, що в церкві зараз відбуватиметься парастас за загиблих воїнів УПА». Мама і дівчина сказали, що знають про те і ось збираються туди йти. Разом вийшли з хати і немов втопилися у вечірній тиші і
темноті. На щастя церква знаходилася близько. В церкві зібралося доволі багато селян, серед них були і повстанці, а інші стояли в охороні біля церкви. В смутному церковному настрої мій співрозмовець з коса непомітно розглядав дівчину, яка при свічковому світлі видавалася йому ще красивішою, як
при світлі каганчика в хаті. Коли закінчилися торжественні молитви, відспівали Вічну пам’ять і виголосили прощальні слова і вже виходили з церкви, мій співрозмовник непомітно наблизився до дівчини і тихесенько з непевністю її запитав: «Можу колись тебевідвідати?» Дівчина з соромливістю, напів шепотом, але з певністю відповіла, - «так щиро запрошую».
Минали дні і тижні і він мав змогу довідатися, що дівчина живе тільки з мамаю, з якою не так давно повернулася з Сибіру. Він дуже чекав цієї зустрічі і обдумував стратегію, як він себе повинен повести і про що говорити в такій зустрічі. Це ж була перша в житті його така зустріч з дівчиною, яка з першого погляду запала йому так глибоко в серце.Врешті настав цей очікуваний час, коли йому пощастило переступити вдруге поріг хати дівчини. Привітавшись, його з теплотою, господиня попросили до столу і при склянці чаю і перекусці розпочалася в доброму настрої сердечна розмова. Дівчина сором’язливо
представилася - «Олена», а він відповів: «Мене за партизанським охрещенням звуть Зенко і так мене можете називати». Зенко вдивлявся в Оленку і
вона до нього була така мила і сердечна, якби вони вже зналися від народження. Коли надійшла пора пращатися, Оленка з мамою запросили гостя, - «приходьте до нас, нам мило буде з Вами знову зустрітись і поговорити». Зенко повертаючись з цієї небуденної зустрічі був такий щасливий, що доля йому подарувала цю нагоду пізнати і говорити з Оленкою. Він ще пару разів мав змогу відвідати гостинний дім Оленки і кожна зустріч з нею була для нього все більш і більш великим захоплюючим пережиттям. Він не вірив своєму щастю, що може торкатися її рук, дивитися на її дівочі груди, які електризували його почуття. Десь якось непомітно для мами він навіть спромігся обійняти її стан і йому стало так солодко, а на прощання Оленка несміливо його поцілувала. Цей дотик її губ він довго носив і він його зігрівав невимовним теплом. «Ви розумієте» – сказав мій друг- «що такий поцілунок окрилює на ціле життя і його стерти не в силі жодні негоди. Нести через ціле життя Оленки поцілунок, це означає не втрачати молодості, відчувати навкруги себе усю свіжість молодої красивої дівчини». Це було щось таке, якого не можна передати словами, адже Оленка і Зенко переживали свою першу весну кохання і такої весни вже не буде ніколи. Саме це був для одного і другого перший поцілунок, а знаєте яка висока ціна для обох була в тому поцілункові? Він для них відкрив новий світ пестощів, радості і мрії нового життя. Вони дихали собою, як починає дихати новонароджена дитина повітрям. В одноми моменті Зенко навіть пригадав собі, що він цю чарівну Оленку вже бачив в лісі з її мамою, коли вони принесли харчі для повстанців, це дійсно була та сама, яка так солодко тоді до нього усміхалася. В обіймах Оленки він відчував себе мужчиною і вперше у житті її слова його приголомшили, таких слів він ще ніколи не від кого нікого не чув. Оленка притулившись до Зенка так ніжно і мило сказала: «Мені так добре з тобою, залишайся тут будемо разом» Зенко, якби спритомнів вимовив до Оленки такі слова. «Моя ти Дорога, - повір я направду серцем і душею тебе безмежно люблю. Але є війна, я повстанецї УПА і я не можу залишити своїх друзів і Україну на поталу, яку я так само безмежно кохаю». Олена сказала: «Я готова ти розумієш готова, віддати тобі все що у дівчини є найдороще і найцінніше…» Продовжувала Оленка - «я не боюся гріху, чи ж може буту гріх за кохання!? Скажи мені»,- вимовила тремтячим голосом «любиш ти мене так, як люблю я тебе, скажи благаю…»- « Заспокійся, ми створені для себе,
так само я люблю тебе, як ти мене. Але і в любові треба бути розважним. Оленко, - ти моя княгие, я так люблю тебе що неможу тебе скривдити, коли прийдеш до тями все зрозумієш. Подумай навкруги війна, всі ми переходимо важкі випробування, молоді і старші, ті що вдома і ті які зброєю в руках... Маю надію все з часом поверне до норми і ми будемо разом щасливими назавжди. Для мене безмежне щастя, що ти мене з такою силою і жертвенністю кохаєш, я тим самим тобі віддячусь, моя ти рибонько. Але для нашого спільного добра хочу тебе отямити, не менш я тебе
люблю і бажаю тобі повної радості та головне того, щоб ніколи ти того кроку не пожаліла, на який ти згідна. Сама розумієш, що длянас обох це
великі страждання, муки, але я вірю, що наше знайомство, без Божої волі статися не могло. Ми призначені для себе на завжди. Яка ж Ти моя Оленко красива, твоє лице, волося, очі, зріст, загальний вигляд моя мрія над мріями» Можна б було на цьому місці закінчити це оповідання, але мій
співтовариш подорожі вийняв з своєї сумки товстий зошит з якого почав читати свої вірші, які були нічим іншим, а лише пітвердженням того, що
він до того часу говорив і я з протокольною точністю намагаюся це все переповісти. При тому наскільки він вмів прекрасно росказувати, настільки ще з
більшою майстерністю він вмів читати свої поетичні твори і ще раз переживати те, про що читав. Дух і цінність цієї поезії мені важко з ким-небудь
порівнювати, вона була проста, але за змістом невимовно глибока. Мені здається, якби так цю поезію почув Володимир Івасюк чи Ігор Білозір, вони б
до тих слів написали б музику і вона бЄ ця поезія, в пісні хвилювала й чарувала б закоханих так, як безсмертні пісні Марусі Чурай.
Без перебільшення з тих поетичних рядках, я відчув душу і серце колишнього юнака повстанця, а тепер вже зрілу і пережиту людину, яка через війну втратила своє космічне кохання, а тепер це кохання обожнює і оспівує у своїх поетичних творах. Головним об’єктом цієї поезії є краса дівчини - його першого кохання.
Це було інше покоління, яке закохувалося до нестями і про це траба сучасному поколінню довідатися і в тому коханні є не інтернаціоналізм, а своя
святість. Пройшли роки, а Зенко захоплюється зразком вроди своєї дівчини. Він її вирізняв з поміж усіх дівчат, за дуже особливі дівочі риси, мовляв це рідкісний дар Божий. «Цей дар Божий вмів підняти мій настрій, а навіть бойовий дух тоді 17-ти літнього повстанця. Її слова і серце були так переповнені теплом і любов’ю, сентиментальною, справжньою. Я дуже хотів ще ближче прихилити її серця до себе»- зі сумним зітханням згадує мій подорожній друг і немов уривається йому голос, але я свідомий був в яких ми умовах знаходимося. «В результаті моє кохання повернулося болем і не судилося мені любуватися її чарівною красою»- Зенко продовжував - «повірте вона мені снилася в лісі, але і снилася в тюрмі і сниться ще тепер. Хоча, я її так безмежно любив, але не міг язрадити України, за яку ми всі мужньо боролися».І тут мимоволі насуваються думки, які хвилюють людину,
наскільки любов до Батьківщини того покоління була сильною, сильнішою за молодечу любов до коханої дівчини. До мене з теплотою підняв очі Зенко, коли ми стукнулися келихами з вином, - «сказав все про що я вам розказав, це не для забави- це глибокі переживання. Вони навіть не таємниці, а про них роскажіть іншим. Хай молоді пізнають правду про не спотворену і неокалічену, а справжню любов» Під впливом цієї розповіді, варто на завершення призадуматись яке широке значення любові в етиці чесної людини. Всі ми знаємо почуття любові до Бога, ідеї, людини, Батьківщини, народу, материнська й батьківська любов до дітей, дитяча любов до батьків, кохання між чоловіком і жінкою - тобто любов має найрізноманітніші форми і способи виявлення. Специфічний зміст любові складається з високої емоційно-духовної напруги, ідеалізація чогось, або когось. Почуття любові виявляється у найрізноманітніших людських стосунках в навколишньому світі. Але ж любов - одна з фундаментальних властивостей людського існування і без
любови немає і не може бути життя. Як і всі фундаментальні вираження людського буття, вона є таємницею своєрідного мистецтва. Справжня
любов постійно розвивається змінює свою інколи силу, спрямованість і переважно без важливої причини не вигасає. Отже, мій співрозмовник, це надзвичайно цінна особистість, в першу чергу як людина, що підтверджує його розповідь і творча поезія. Він своєю любов’ю насолоджується і терпить і вона для нього надає сенс в житті. Як оповідає давньоіндійський трактат «Гілки персика»: «Три джерела мають людські потяги: душа, розум і тіло. Потяг душ породжує дружбу. Потяг розуму породжує повагу. Потяг тіла породжує бажання. Поєднання цих трьох потягів породжує любов». Не вдаючись в деталі любові за «Істинна сутність кохання, — за висловом Гегеля, — полягає в тому, що справжнє, велике кохання індивідуальне, неповторне, у чомусь трагічне, воно не залишає місця егоїзму, «ламає» кордони, піднімається вище встановлених стосунків. Слід пригадати, що історія людства й література, як дзеркало життя, зберегли імена слідуючих закоханих, які залишилися на віки: Абеляр та Елоїза, Тристан та Ізольда, Ромео і Джульетта, Поль і Віргінія, Луїза і Фердинанд, Манон Леско і кавалер де Грісс та інші. До нашої розповіді, мені хочеться на завершення пригадати тему з давньогрецької міфології, в якій розповідається, що спочатку на землі були люди трьох статей: чоловіки, жінки й андрогіни, які поєднували в собі кращі ознаки перших двох. Вони були фізично сильні й хотіли заволодіти Олімпом. Тому Зевс наслав на них страшну кару — розсік кожного на дві половини і розкидав по всьому світу. Відтоді вони шукають одне одного для відновлення колишньої повноти і могутності. Коли якась половина зустрічає свою другу половину, їх охоплює таке дивне почуття прив'язаності й близькості, що вони не хочуть розлучатися. Про нещаслкиве кохання надзвичайно талановито писала Маруся Чурай,
та й в народній пісні співається «Не всі тії пари вінчаються, котрі любляться і кохаються…» Не знаємо точно, чи Зенко на свому життєвому шляху зустрів своє молодече кохання, яке не може забути і більше як пів століття його обожнює, чи так само, як він, Олена страждає і з болем пам’ятає почуття, а може і з’єднаються наші герої і заживуть в щасті і добробуті, як ті що відшукали себе з давногрецької мофології.
Ярослав Стех