МОЇ РОЗДУМИ І ВІТАННЯ ДО 80 – ЛІТТЯ МОГО ДІДА
Згідно із одним іспанським прислів’ям, люди без
дідуся і бабусі втрачають багато з життя. У моєму випадку, на превелике щастя,
такого ніколи не було. Я свого дідуся знаю із перших хвилин мого існування на
цьому світі – як він тільки вступив до однієї лікарні у м. Торонто вже майже 25
років тому щоб лише на кілька хвилин зазирнути на свого новонародженого
онука. З цього часу, мої стосунки з дідусем значно розвинулись. Хоч ми
належимо до інших поколінь з іншими клопотаннями, у нас постійно знаходяться
спільні зацікавлення та теми до дискусії. Єднає нас палка й патріотична любов до
нашої Батьківщини та все що її стосується. Чимало разів у нас були цікаві
розмови про культуру, релігію, історію, географію,обряди та традиції рідного
краю. Ми прямо живемо тима дуже зближеними духовними ціннястями тобто живим і
писаним українським словом, які є дуже важливими в житті кожної української
родини не залежно де вона живе, нарідній землі чи в діаспорі. Ми ніколе не
байдужі до того, що діється далеко там на землі наших предків.Як писав Овідій
«підсоння не змінило нашої душі». Мій дідо сам дуже прив’язаний до своїх звичаїв
і обрядів, до своєї української церкви і це все закономірно уділюється і всім
членам моєї родини. Для нього Україна в кожен момент дороща,ніж місце де він
знаходиться. Вважаю,щофундаментальна
цінність кожної людини,полягає в тому, як ця людина з малеєка вихована. Це
головний ключ за допомогою якого людина під впливомвиховання
стає такою, якою хотіли її бачити виховники. Відомий філософа Лейбніца так писав
про виховання; «Якби вдалося удосконалити виховання, ми обновили б рід
людський». А Кант вчив; «Людина може стати людиною тільки через правельне
виховання. Вона є те, що з неї зробить виховання». Таку велику вагу приділяють
великі мислителі вихованню. І дісно так,кожен не озброєним оком може побачити і
переконатися, що здатне було зробити і як спотворити хибне комуністичне
виховання, в колишньому СССР. Сучасна псевдо влада в Україні, являється
найбільшим злом для нації, бо вона затратила не лише національні духовні
цінності, але вона загубила загальнолюдські гуманні почуття в процесі свого в
більшості партійного-комуністичного виховння. Тому не дивно,що вона виправляє
таке, що світове співтовариство на її дії споглядає з іромією, або із співчуттям народові,який зараз перебуває під
її керівництвом. Щоб цей негативно-шкідливий виховний пороцес зупинити і спрямивати його на правельний шлях, треба
якомога скорше тих антидержавних діячів відсторонити від влади і повірити їм
такі посади, щоб не мали вони компромітуючого впливу на народ України. Колись в
стародавній Греції на роздоріжжах були поставлені камінні плити з написами;
«Держава сильна свідомістю мас, вона сильна тоді, коли маси все знають і все
можуть розуміти». Чи дбає сучасна влада України за свої маси,чи конструктивно
вона впливає на загальнонаціональну свідомість і добробут на це має відповідь
кожем із шановних читачів. Думаю, так в родині, як в підприємстві, чи у фармі, а
в тому і в державів свідомість і
добробут залежитї від доброго господря. Погано той розумі, який каже, в мене
сила є, то і розуму не треба. Для гармонійного і чесного життя, аля помножування
матеріялїних і духовних цінностей потрібна першзавсе
розумна, щира, зріла, ясна, свідома і доброзичлива без фалшу праця не
лише з долу, але вона потрібна такої із
гори. Вона мусить бути проваджена чесно
і справедливо так, щоб кожен був переконаний8 що нвсі ми між собою рівні і всі
разом працюємо для спільного добра. Згадав я свідомо верхівку державного
керівництва в Україні, яке аж ніяк не вписується в справедливі демократичні і гуманні загальнолюдські цінності. Одже це
керівництво не дає надійноно-позитивного взірця у виховному процесі українському
народові. Всім нам відомо, що з наймолодших років на виховння, мають велику роль
і значимість впершу чергу батьки, дідусі, щоб дітям і внукам прищипити так
релігійно-національне виховні цінності, як і навчити їх оформляти свої думки і
вміти самостійно робити належні навіть критичні, але не тенденційні висновки. Це
дуже важливе завдання для кожної людини. Ці завдання в житті встановлюють
твердий нерозривний зв’язок дітей і молоді з старши, а також взаємовідносини між
правлячими, а підлеглими. Це те, велике
добродійство, яке називаємо щастям суспілїства.Як вчив нас Григорій
Сковорода (1722-1794), у свому творі «Вхідні двері до Християнського
Доброчестя», написаному ще в 1766 році, але
глибокий зміст цього твору не втрачає своєї актуальної значимості і в наш
час. Ось уривок з його тексту; « Немає солодшого для людини й потрібнішого, як
щастя; немає ж нічого лекшого. Подяка Блаженному Богові. Царство Боже всередині
нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі вічного.» Це своєрідний
дивіз життя, за яким годиться жити і поступати і який треба застосовивати не на
свята, а нащодеь в житті. В ньому заключається і любов і вітання і тепло і
радість. Кажуть від уміння цінувати, розуміти та шанувати життя свого ближнього,
тим творимо своє життя
повноціннішим.
Більшість мислителів як минулого, так і сучасності вважають, що
набагато важливіше вміти цінити і поважати, а не знецюнювати і ігнорувати. Так,
давньогрецький мислитель Сократ з цього приводу сказав, що у світі є багато
речей, які мені не потрібні; Діоген так само афористично і мудро зауважив: усе
своє ношу з собою. Німецький мислитель А. Шопенгауер також підкреслював, що люди
в тисячу разів більше дбають про наживання собі багатства, ніж про освіту розуму
і серця, хоча для нашого щастя те, що є в людині, набагато важливіше за те, що є
в людини. Мабуть, скільки людей робили спробу визначити цей феномен, стільки
було й можливих варіантів відповідей, бо кожна людина розуміє щастя по-своєму. Я
трошки відхилився від головної теми, хотяй на мою думку зміст залишається
пов’язаний. Як можна цінувати свої звичаї, традиції, обзнайомитися з несфалшованою
історією, коли обставини життя не сприяють. Як пізнати національну славу і вміти
розрізняти справжних національних героїв, від національних зрадників, коли в
державі існує невизначеність і суперечливі теорійки. Одже не лише мої, але і
багатьох моїх ровесників світогляди оформляються за переконаннями наших родичів.
Мені цікаво було слихати ще маленїким, як батьки і дідусі розказували мені з
початку казки, а пізніше про їхнє пережиття,про події, які відбувалисяза їхнє життя. Все це мене глибоко зворушувало
і я їм або співчував, або завидував, що вони були учасниксами окремих тих подій.
Слід зазначити що у нас з дмоїм ідусем навіть є подібні зацікавлення, уміння й
таланти. Дідусь провадить скромний
спосіб життя. Однак мушу признати, що на книжки він переважно грошей не шкодує.
В нього доволі зібралася прекрасна бібліотека і то на два континенти, тобто в
Перемишлі і в Торонто. Ось і тут ми маємоможливість читати і аналізувати окремі факти і
події. Після здобуття Україною незалежності, цей книгозбір в діда систиматично
поширюється. Чимало часу ми посвячуємо над дослідами землі з відкілля наш
родовід. Мені здається, що кожна людина, живучи в сучасному світі розвинутої
техніки, повинна знати і пам’ятати свій родовід, з якого тягнуться і куди
стягаються усі нитки нашого культурного буття.Кожне свято дідуся – особлива причина мені бути вдячним та гордим з
його досягнень і перемог. Тому відзначаючи його 80-ліття, маю невтомне бажання
поділитися найголовнішими точками з його життя яке так часто надає мені
натхнення постійно йти до переду попри все... При тому пригадаю, що дідусь-
Ярослав Стех народився 28 лютого 1932 р. в селі Вілька Вербицька, повіт Томашів
Любельський (неподалік міста Угнева, село до війни належало до повіту Рава
Руська), у хліборобській середньо-заможній родині Івана і Христини. Ярослав
був середущим сином у його батьків. Крім нього в родиніо було дві сестри, старша
Текля і молодша Марія. Цю землю після Другої світової війни сталінська Москва
подарувала Польщі, так як ціле тзв.«Закерзоння». Я з дідусем мав змогу пару
разів побувати на місці його народження та оглядати інші зруйновані села на
Закерзонню. Скажу лише те, що там де колись стояла хата і господарчі будинки
мого дідуся, ростуть тепер дикі хащі, зрештою подібна картина цілого Закерзоння,
тих земель на яких споконвіку жили українці. По тих руїнах можна пізнати
наскільки відбувся етноцид і ґеноцид українського населення на цих земель. Тому
не дивно що перебування на території де колись існувало рідне село дідуся
викликає у нього сильні емоції та зворушливі спогади. Дідусь показував мені
місця де стояли історичні пам'ятники(січовим стрільцям, Шевченкові), церква,
школа читальня Просвіти, місце де відбувалися фестини і фестівалі. Ці славетні
місця живуть лише в пам'яті того покоління, яке ці національні цінності бачило.
Звичайно, обличчя цієї землі змінилося, але пам'ять з цією землею нас всіх
повинна з'єднувати на завжди.Земля ця є свідком чудес, вона зворушує, бо в її
лоні знаходиться життєздатне тіло наших предків і через те, ця земля відновлює
нашу духову злуку з нашими родоводами і для того вона для нас вважається
«святою». Кажуть, що земля, має свою пам'ять значно тривкішу, від пам'яті людей.
Признаю, що мене усі ці події,про які розказував дідусь, глибоко зворушували і
викликали сумні почуття,наскільки жорстокість проявила комуністична Польща до
своїх громадян-українців в минулому і в сучасному. Хоч хотілобся вірити що
полсько-українські відносини змінилися на краще, польська сторона на жаль до
заподіяних кривд минулого виявляє байдужість і немов недобачає тих злочинів і
навіть не намагається засудити цю трагедію. Адже у 2012 році виповнюється 65
років від того часу коли ця земля була рясно залита українською кров'ю під час
акції «Вісла». Тут як дізнаємося знищено ряд невинних людей, зруйновано
культурні цінності,запроваджено на десятки років систему тортур, винародовлення
і дикою методою руйновано сліди українства, щоб зпольщити терени і швидко
асимілювати українців. На жаль немає даних скільки загинуло з рук військових
польських загонів та їхніх прибічників під час акції «Вісла». Лише одинока
дослідницько-документальна книга мені відома «Акція Вісла» якої автором є
історик Євген Місуло (Львів-Нью-Йорк, 1997, ст.562). Ця книга це трагічна і
драматична розповідь про відчайдушну й затяжну війну польської реґулярної армії,
проти безбороних українців. Можна вважати цю книжку "Між смертю і життям". Як
для мене громадянина Канади, такі
безправні акти зневаги і терору прямо незрозумілі. Живу я у цій вільній країні й
користуюся повною свободою. Свої думки висловлюю без страху і молюся Богу на
свій власний спосіб в тій церкві яка близька моїм почуттям.Захищаю те, що вважаю
справедливим і чиню відвертий опір тому, що я вважаю неправельним. Вільно
вибираю тих, які здатні і повинні управляти Канадою. Маючи заледве 15 років,
акція «Вісла» вперше поставила серйозне випробування у житті мого дідуся.
Хоробрість та мужність юнака можна лише подивляти. Родину дідуся було
депортовано до села Лєльково повіт Бранєво, воєвідство Ольштин. Там їх поселено
в знищиних будинках. Незабаром в ці терени прийшли рейдом колишні воїни УПА,
яким дідусь почав з своїми ровесниками допомагати. Був зраджений і за свою
допомогу був ув'язнений з своїм також малолітним другом Іваном Тимьиною.Після
звільнення з тюрми він вчився і закінчив середню освіту у Вроцлаві,студіював на
Вищій Рільничій Школі в Ольштині, а звідси здав іспити і дістався на закордонні
студії на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.
Шевченка. Там він активно почав діяти серед студенства,особливо захищаючи
українську мову перед жорстокою русифікацією. Дідусь мені не раз оповідав як
викладачі-професори, а особливо спецслужби його суворо переслідували та
знущалися над ним за його антирадянські виступи. Проте,завзятість дідуся була
незломною. Одночасно, він почав пітримувати рух«шестидесятників», обороняв
ув'язнених правозахисників та допомагав тим студентам, які обороняли права
українців в російсько-комуністичній займанщині.Він був автором численних
листів-протестів до комуністичних влад Києва та тодішньої центральної
окупаційної влади в Москві. Спец-орнани тероризували йгрізно
його переслідуватита врезультатіцього, у 1960 р., йогозвільнено
з університету (разом з Іваном Тимчиною, Леонідом Бучилою та Іриною Рейт).
Звинувачено їх в антирядянській пропаганді і в поширюванні ідей українського
націоналізму. Звільнення з університету забороняло дідусеві продовжувати дальші
студії в Польщі включно із забороною виїжджати поза межі Польщі протягом 10
років.Понадто, він перебував під
постійним наглядом спецслужб і довго йому не давали праці. Вправді, вдруге його
не арештували, але карався він не менше тих, які сіли за ґрати, будучи під
постійним наглядом.Можливо не ув'язнювали дідуся, зате що його ім'я було доволі
відоме і популярне в Польщі. Він ще скоріше провадив широку активну
культурно-освітню діяльність на терені Ольштинщини. Був членом Головної Управи
Українського Суспільно-Культурного Товариства в Польщі, першим головою
Воєвідського Правління УСКТ і був першим кандидатом українцем в посли до
польського сейму.Незважаючи на те,він
був під постійним наглядом. Доказом того може послужити факт, що в 1999 р.
Польський ІнститутНаціональної
Пам'ятів Ряшові, передав дідусеві з
розсекречених архівів спецслужб ажчотити
томи встрісаючих доносів, різних рапортів, над якими працювали 36 секретних
працівників протии дідуся. Там
надзвичайно багато фалшивих і оскаржуючих доносів. Але життякожної
людини точиться за своїм визначеним сценарієм.
Мій дідусь в 1959 р. одружився зі своєю землячкою, Анізією Путько, яка була
студенткою Академії медичної в Ґданську.Особливою втіхою у житті дідуся є його
діти. Дивлячись на цю безумовну любов яку він їм передає, маю надію що у
майбутньому Господь Бог також мене винагородить таким неймовірним щастям. В
сім'ї прийшло на світ троє дітей: Ігор(мій батько), відтак Марко та дочка
Адріяна. Всі діти при зусиллях дідусів закінчили вищу освіту. В моїх дідусів
четверо внуків, я - найстарший, а відтак моя сестра Роксаня, Софійка і Даньо.
Загально розказуючи про свого дідуся мушу ствердити, що його улюбленою справою
було і залишається великий нахил до творчої праці. В нього надзвичайно вагомий
літературно- публіцистичний доробок.Ще живучи в Перемишлі, він писав до
тижвевика «Нашого Слова», «Нашої Культури»,«Альманахів». Залишивши Польщу в 1980
р., дідусь нелегальними дорогами через тюрму в Марібор у Югославії дістався до
Австрії, де приєднався до родини.Згодом, родина виемігрувала до Канади та
поселилася у місті Торонто. Не легкі були його початки в чужій країні, без
знання мови і засобів матеріяльних до життя. Дідо довго виконував фізичну працю,
щойно згодом здобув вищу освіту в Українському Вільному Університеті в Мюнхені і
почав працювати вчителем. Крім того він активно діяв в громадських організаціях,
був ініціятором покликання до життя земляцтва «Перемищина» якедовгі
роки очолював. Діяв в Шкільній Раді при місцевому Комітеті Українців
Канади(КУК), був членом Управи Асоціяції Діячів Української Культури,виконував обов'язки дуректора Рідної Школи
суботньої та брав активну участь в житті української громади. Від 1997 р.дідусь
вийшов на пенсію і практично від того часу живе у двох містах - у Перемишлі і в
Торонто. За рекомендацією акад. Ярослава Дзири та письменника Олеся Лупія в 2000
р. його прийняли до Національної Спілки Письменників України. Від того часу він
згромадив доволі багату бібліотеку і віддався вповністю творчій роботі. Не лише
в день, але недосипляючи ночей він невтомно зберає різні вістки, інформації,
факти і події і за їх посередництвом пише статті і публікує їх в різних
часописах, подаючи до відома свої думки численним читачам. Можу сказати тима
статтями він оформляє думки своїх читачів,настроюючи їх убік правди і добра.
Вони, на мою думку, мають велике значення й стають немов захисною зброєю правди.
Його актуальний творчий доробок поверх 500статей, нарисів, рецензій переважно із
Закерзонської та національно визвольної тематики, головне українською і частково
польською мовами. У нього декілька робіт наукового характеру, монографії та
досліди визначних діячів і вчених.Велике наукове значення має його три томне
видання «Пропам'ятна книга українських діячів Перемищини», в яких є
грунтовно-яскрава розповідь про біля1200визначних історичних постатей ХІХ і ХХ
століття та деяких сучасних діячів Перемищини. Це наше коріння родоводуосвітян,
науковців, діячів культури, мистецтва, політиків та духовенства, - про усіх
згадано тих, хто творив, або творить наше сьогодення і є взірцем відданого
служіння нації. На додаток дідусь опублікував книгу «Хрест любови» та численні
праці на тему історії культури та традиції, що становить цінне джерело для
студентів, педагогів і журналістів.
Незалежно від того, я мушу наголосити на тому, що мій дідусь принциповий
він ніколи не звертає з дороги, яку обрав у свому житті. Поряд із багатогранною
творчою роботою, він бере активну участь у різних міжнародних наукових і
громадських з'їздах, сесіях і конференціях. Це дуже побіжний і неповний мій
перелік творчого і громадського доробку дідуся, але і те, що сказане засвідчує
на його невтомну і віддану працю. Крім того, маю багато незабутніх моментів із
власного життя які провів разом із дідусем. Було у нас багато пригод які ніколи
не зітруться з моєї пам’яті. Дідусь завжди любив подорожувати Україною. Я йому
безмежно вдячний за те що не раз мене брав з собою на ці подорожі. Особливо мені
запам’яталися прогульки до Зарваниці (2000 рік), Львова (2003 та 2007 роки), Шацького Національного Заповідника у
Волинській області (2005 рік), Києва, Дніпропетровська та Ужгорода (2009 рік)та
незабутн’я подорож до Франції (2011 рік).
Через дідуся пізнав я багато цікавих людей з якими підтримую зв'язки до
сьогоднішнього дня. Життя дідуся – справжній зразок до наслідування. У ньому
постійно знаходжу корисні научки. У дідуся я маю справжнього друга, ментора,
людину яка все покине щоб тобі допомогти.
На завершення собі думаю чим було б людське життя без родини, без дідусів, батьків
і приятелів? Чи ненайвище щастя любити і бути любленим від дорогих і щирих осіб,
які нас оточують? Отже треба користати з кожної нагоди, щоб показувати любов до
близьких в різній формі. З нагоди 80-річчя від дня народження дідуся, бажаю йому
з цілого серця світлої радості й сили, ласкавої долі, добра і тепла, в доброму
здоров'ю плідно працювати на нашу вспільну радість і щастя. Щоб ласку Вам слало
небесне світило, спокійного Вам довголіття й Божого благословення, на Многії і
благії літа дідусю, засилає Вам внук!
Зорян Стех.
Згідно із одним іспанським прислів’ям, люди без
дідуся і бабусі втрачають багато з життя. У моєму випадку, на превелике щастя,
такого ніколи не було. Я свого дідуся знаю із перших хвилин мого існування на
цьому світі – як він тільки вступив до однієї лікарні у м. Торонто вже майже 25
років тому щоб лише на кілька хвилин зазирнути на свого новонародженого
онука. З цього часу, мої стосунки з дідусем значно розвинулись. Хоч ми
належимо до інших поколінь з іншими клопотаннями, у нас постійно знаходяться
спільні зацікавлення та теми до дискусії. Єднає нас палка й патріотична любов до
нашої Батьківщини та все що її стосується. Чимало разів у нас були цікаві
розмови про культуру, релігію, історію, географію,обряди та традиції рідного
краю. Ми прямо живемо тима дуже зближеними духовними ціннястями тобто живим і
писаним українським словом, які є дуже важливими в житті кожної української
родини не залежно де вона живе, нарідній землі чи в діаспорі. Ми ніколе не
байдужі до того, що діється далеко там на землі наших предків.Як писав Овідій
«підсоння не змінило нашої душі». Мій дідо сам дуже прив’язаний до своїх звичаїв
і обрядів, до своєї української церкви і це все закономірно уділюється і всім
членам моєї родини. Для нього Україна в кожен момент дороща,ніж місце де він
знаходиться. Вважаю,щофундаментальна
цінність кожної людини,полягає в тому, як ця людина з малеєка вихована. Це
головний ключ за допомогою якого людина під впливомвиховання
стає такою, якою хотіли її бачити виховники. Відомий філософа Лейбніца так писав
про виховання; «Якби вдалося удосконалити виховання, ми обновили б рід
людський». А Кант вчив; «Людина може стати людиною тільки через правельне
виховання. Вона є те, що з неї зробить виховання». Таку велику вагу приділяють
великі мислителі вихованню. І дісно так,кожен не озброєним оком може побачити і
переконатися, що здатне було зробити і як спотворити хибне комуністичне
виховання, в колишньому СССР. Сучасна псевдо влада в Україні, являється
найбільшим злом для нації, бо вона затратила не лише національні духовні
цінності, але вона загубила загальнолюдські гуманні почуття в процесі свого в
більшості партійного-комуністичного виховння. Тому не дивно,що вона виправляє
таке, що світове співтовариство на її дії споглядає з іромією, або із співчуттям народові,який зараз перебуває під
її керівництвом. Щоб цей негативно-шкідливий виховний пороцес зупинити і спрямивати його на правельний шлях, треба
якомога скорше тих антидержавних діячів відсторонити від влади і повірити їм
такі посади, щоб не мали вони компромітуючого впливу на народ України. Колись в
стародавній Греції на роздоріжжах були поставлені камінні плити з написами;
«Держава сильна свідомістю мас, вона сильна тоді, коли маси все знають і все
можуть розуміти». Чи дбає сучасна влада України за свої маси,чи конструктивно
вона впливає на загальнонаціональну свідомість і добробут на це має відповідь
кожем із шановних читачів. Думаю, так в родині, як в підприємстві, чи у фармі, а
в тому і в державів свідомість і
добробут залежитї від доброго господря. Погано той розумі, який каже, в мене
сила є, то і розуму не треба. Для гармонійного і чесного життя, аля помножування
матеріялїних і духовних цінностей потрібна першзавсе
розумна, щира, зріла, ясна, свідома і доброзичлива без фалшу праця не
лише з долу, але вона потрібна такої із
гори. Вона мусить бути проваджена чесно
і справедливо так, щоб кожен був переконаний8 що нвсі ми між собою рівні і всі
разом працюємо для спільного добра. Згадав я свідомо верхівку державного
керівництва в Україні, яке аж ніяк не вписується в справедливі демократичні і гуманні загальнолюдські цінності. Одже це
керівництво не дає надійноно-позитивного взірця у виховному процесі українському
народові. Всім нам відомо, що з наймолодших років на виховння, мають велику роль
і значимість впершу чергу батьки, дідусі, щоб дітям і внукам прищипити так
релігійно-національне виховні цінності, як і навчити їх оформляти свої думки і
вміти самостійно робити належні навіть критичні, але не тенденційні висновки. Це
дуже важливе завдання для кожної людини. Ці завдання в житті встановлюють
твердий нерозривний зв’язок дітей і молоді з старши, а також взаємовідносини між
правлячими, а підлеглими. Це те, велике
добродійство, яке називаємо щастям суспілїства.Як вчив нас Григорій
Сковорода (1722-1794), у свому творі «Вхідні двері до Християнського
Доброчестя», написаному ще в 1766 році, але
глибокий зміст цього твору не втрачає своєї актуальної значимості і в наш
час. Ось уривок з його тексту; « Немає солодшого для людини й потрібнішого, як
щастя; немає ж нічого лекшого. Подяка Блаженному Богові. Царство Боже всередині
нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі вічного.» Це своєрідний
дивіз життя, за яким годиться жити і поступати і який треба застосовивати не на
свята, а нащодеь в житті. В ньому заключається і любов і вітання і тепло і
радість. Кажуть від уміння цінувати, розуміти та шанувати життя свого ближнього,
тим творимо своє життя
повноціннішим.
Більшість мислителів як минулого, так і сучасності вважають, що
набагато важливіше вміти цінити і поважати, а не знецюнювати і ігнорувати. Так,
давньогрецький мислитель Сократ з цього приводу сказав, що у світі є багато
речей, які мені не потрібні; Діоген так само афористично і мудро зауважив: усе
своє ношу з собою. Німецький мислитель А. Шопенгауер також підкреслював, що люди
в тисячу разів більше дбають про наживання собі багатства, ніж про освіту розуму
і серця, хоча для нашого щастя те, що є в людині, набагато важливіше за те, що є
в людини. Мабуть, скільки людей робили спробу визначити цей феномен, стільки
було й можливих варіантів відповідей, бо кожна людина розуміє щастя по-своєму. Я
трошки відхилився від головної теми, хотяй на мою думку зміст залишається
пов’язаний. Як можна цінувати свої звичаї, традиції, обзнайомитися з несфалшованою
історією, коли обставини життя не сприяють. Як пізнати національну славу і вміти
розрізняти справжних національних героїв, від національних зрадників, коли в
державі існує невизначеність і суперечливі теорійки. Одже не лише мої, але і
багатьох моїх ровесників світогляди оформляються за переконаннями наших родичів.
Мені цікаво було слихати ще маленїким, як батьки і дідусі розказували мені з
початку казки, а пізніше про їхнє пережиття,про події, які відбувалисяза їхнє життя. Все це мене глибоко зворушувало
і я їм або співчував, або завидував, що вони були учасниксами окремих тих подій.
Слід зазначити що у нас з дмоїм ідусем навіть є подібні зацікавлення, уміння й
таланти. Дідусь провадить скромний
спосіб життя. Однак мушу признати, що на книжки він переважно грошей не шкодує.
В нього доволі зібралася прекрасна бібліотека і то на два континенти, тобто в
Перемишлі і в Торонто. Ось і тут ми маємоможливість читати і аналізувати окремі факти і
події. Після здобуття Україною незалежності, цей книгозбір в діда систиматично
поширюється. Чимало часу ми посвячуємо над дослідами землі з відкілля наш
родовід. Мені здається, що кожна людина, живучи в сучасному світі розвинутої
техніки, повинна знати і пам’ятати свій родовід, з якого тягнуться і куди
стягаються усі нитки нашого культурного буття.Кожне свято дідуся – особлива причина мені бути вдячним та гордим з
його досягнень і перемог. Тому відзначаючи його 80-ліття, маю невтомне бажання
поділитися найголовнішими точками з його життя яке так часто надає мені
натхнення постійно йти до переду попри все... При тому пригадаю, що дідусь-
Ярослав Стех народився 28 лютого 1932 р. в селі Вілька Вербицька, повіт Томашів
Любельський (неподалік міста Угнева, село до війни належало до повіту Рава
Руська), у хліборобській середньо-заможній родині Івана і Христини. Ярослав
був середущим сином у його батьків. Крім нього в родиніо було дві сестри, старша
Текля і молодша Марія. Цю землю після Другої світової війни сталінська Москва
подарувала Польщі, так як ціле тзв.«Закерзоння». Я з дідусем мав змогу пару
разів побувати на місці його народження та оглядати інші зруйновані села на
Закерзонню. Скажу лише те, що там де колись стояла хата і господарчі будинки
мого дідуся, ростуть тепер дикі хащі, зрештою подібна картина цілого Закерзоння,
тих земель на яких споконвіку жили українці. По тих руїнах можна пізнати
наскільки відбувся етноцид і ґеноцид українського населення на цих земель. Тому
не дивно що перебування на території де колись існувало рідне село дідуся
викликає у нього сильні емоції та зворушливі спогади. Дідусь показував мені
місця де стояли історичні пам'ятники(січовим стрільцям, Шевченкові), церква,
школа читальня Просвіти, місце де відбувалися фестини і фестівалі. Ці славетні
місця живуть лише в пам'яті того покоління, яке ці національні цінності бачило.
Звичайно, обличчя цієї землі змінилося, але пам'ять з цією землею нас всіх
повинна з'єднувати на завжди.Земля ця є свідком чудес, вона зворушує, бо в її
лоні знаходиться життєздатне тіло наших предків і через те, ця земля відновлює
нашу духову злуку з нашими родоводами і для того вона для нас вважається
«святою». Кажуть, що земля, має свою пам'ять значно тривкішу, від пам'яті людей.
Признаю, що мене усі ці події,про які розказував дідусь, глибоко зворушували і
викликали сумні почуття,наскільки жорстокість проявила комуністична Польща до
своїх громадян-українців в минулому і в сучасному. Хоч хотілобся вірити що
полсько-українські відносини змінилися на краще, польська сторона на жаль до
заподіяних кривд минулого виявляє байдужість і немов недобачає тих злочинів і
навіть не намагається засудити цю трагедію. Адже у 2012 році виповнюється 65
років від того часу коли ця земля була рясно залита українською кров'ю під час
акції «Вісла». Тут як дізнаємося знищено ряд невинних людей, зруйновано
культурні цінності,запроваджено на десятки років систему тортур, винародовлення
і дикою методою руйновано сліди українства, щоб зпольщити терени і швидко
асимілювати українців. На жаль немає даних скільки загинуло з рук військових
польських загонів та їхніх прибічників під час акції «Вісла». Лише одинока
дослідницько-документальна книга мені відома «Акція Вісла» якої автором є
історик Євген Місуло (Львів-Нью-Йорк, 1997, ст.562). Ця книга це трагічна і
драматична розповідь про відчайдушну й затяжну війну польської реґулярної армії,
проти безбороних українців. Можна вважати цю книжку "Між смертю і життям". Як
для мене громадянина Канади, такі
безправні акти зневаги і терору прямо незрозумілі. Живу я у цій вільній країні й
користуюся повною свободою. Свої думки висловлюю без страху і молюся Богу на
свій власний спосіб в тій церкві яка близька моїм почуттям.Захищаю те, що вважаю
справедливим і чиню відвертий опір тому, що я вважаю неправельним. Вільно
вибираю тих, які здатні і повинні управляти Канадою. Маючи заледве 15 років,
акція «Вісла» вперше поставила серйозне випробування у житті мого дідуся.
Хоробрість та мужність юнака можна лише подивляти. Родину дідуся було
депортовано до села Лєльково повіт Бранєво, воєвідство Ольштин. Там їх поселено
в знищиних будинках. Незабаром в ці терени прийшли рейдом колишні воїни УПА,
яким дідусь почав з своїми ровесниками допомагати. Був зраджений і за свою
допомогу був ув'язнений з своїм також малолітним другом Іваном Тимьиною.Після
звільнення з тюрми він вчився і закінчив середню освіту у Вроцлаві,студіював на
Вищій Рільничій Школі в Ольштині, а звідси здав іспити і дістався на закордонні
студії на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.
Шевченка. Там він активно почав діяти серед студенства,особливо захищаючи
українську мову перед жорстокою русифікацією. Дідусь мені не раз оповідав як
викладачі-професори, а особливо спецслужби його суворо переслідували та
знущалися над ним за його антирадянські виступи. Проте,завзятість дідуся була
незломною. Одночасно, він почав пітримувати рух«шестидесятників», обороняв
ув'язнених правозахисників та допомагав тим студентам, які обороняли права
українців в російсько-комуністичній займанщині.Він був автором численних
листів-протестів до комуністичних влад Києва та тодішньої центральної
окупаційної влади в Москві. Спец-орнани тероризували йгрізно
його переслідуватита врезультатіцього, у 1960 р., йогозвільнено
з університету (разом з Іваном Тимчиною, Леонідом Бучилою та Іриною Рейт).
Звинувачено їх в антирядянській пропаганді і в поширюванні ідей українського
націоналізму. Звільнення з університету забороняло дідусеві продовжувати дальші
студії в Польщі включно із забороною виїжджати поза межі Польщі протягом 10
років.Понадто, він перебував під
постійним наглядом спецслужб і довго йому не давали праці. Вправді, вдруге його
не арештували, але карався він не менше тих, які сіли за ґрати, будучи під
постійним наглядом.Можливо не ув'язнювали дідуся, зате що його ім'я було доволі
відоме і популярне в Польщі. Він ще скоріше провадив широку активну
культурно-освітню діяльність на терені Ольштинщини. Був членом Головної Управи
Українського Суспільно-Культурного Товариства в Польщі, першим головою
Воєвідського Правління УСКТ і був першим кандидатом українцем в посли до
польського сейму.Незважаючи на те,він
був під постійним наглядом. Доказом того може послужити факт, що в 1999 р.
Польський ІнститутНаціональної
Пам'ятів Ряшові, передав дідусеві з
розсекречених архівів спецслужб ажчотити
томи встрісаючих доносів, різних рапортів, над якими працювали 36 секретних
працівників протии дідуся. Там
надзвичайно багато фалшивих і оскаржуючих доносів. Але життякожної
людини точиться за своїм визначеним сценарієм.
Мій дідусь в 1959 р. одружився зі своєю землячкою, Анізією Путько, яка була
студенткою Академії медичної в Ґданську.Особливою втіхою у житті дідуся є його
діти. Дивлячись на цю безумовну любов яку він їм передає, маю надію що у
майбутньому Господь Бог також мене винагородить таким неймовірним щастям. В
сім'ї прийшло на світ троє дітей: Ігор(мій батько), відтак Марко та дочка
Адріяна. Всі діти при зусиллях дідусів закінчили вищу освіту. В моїх дідусів
четверо внуків, я - найстарший, а відтак моя сестра Роксаня, Софійка і Даньо.
Загально розказуючи про свого дідуся мушу ствердити, що його улюбленою справою
було і залишається великий нахил до творчої праці. В нього надзвичайно вагомий
літературно- публіцистичний доробок.Ще живучи в Перемишлі, він писав до
тижвевика «Нашого Слова», «Нашої Культури»,«Альманахів». Залишивши Польщу в 1980
р., дідусь нелегальними дорогами через тюрму в Марібор у Югославії дістався до
Австрії, де приєднався до родини.Згодом, родина виемігрувала до Канади та
поселилася у місті Торонто. Не легкі були його початки в чужій країні, без
знання мови і засобів матеріяльних до життя. Дідо довго виконував фізичну працю,
щойно згодом здобув вищу освіту в Українському Вільному Університеті в Мюнхені і
почав працювати вчителем. Крім того він активно діяв в громадських організаціях,
був ініціятором покликання до життя земляцтва «Перемищина» якедовгі
роки очолював. Діяв в Шкільній Раді при місцевому Комітеті Українців
Канади(КУК), був членом Управи Асоціяції Діячів Української Культури,виконував обов'язки дуректора Рідної Школи
суботньої та брав активну участь в житті української громади. Від 1997 р.дідусь
вийшов на пенсію і практично від того часу живе у двох містах - у Перемишлі і в
Торонто. За рекомендацією акад. Ярослава Дзири та письменника Олеся Лупія в 2000
р. його прийняли до Національної Спілки Письменників України. Від того часу він
згромадив доволі багату бібліотеку і віддався вповністю творчій роботі. Не лише
в день, але недосипляючи ночей він невтомно зберає різні вістки, інформації,
факти і події і за їх посередництвом пише статті і публікує їх в різних
часописах, подаючи до відома свої думки численним читачам. Можу сказати тима
статтями він оформляє думки своїх читачів,настроюючи їх убік правди і добра.
Вони, на мою думку, мають велике значення й стають немов захисною зброєю правди.
Його актуальний творчий доробок поверх 500статей, нарисів, рецензій переважно із
Закерзонської та національно визвольної тематики, головне українською і частково
польською мовами. У нього декілька робіт наукового характеру, монографії та
досліди визначних діячів і вчених.Велике наукове значення має його три томне
видання «Пропам'ятна книга українських діячів Перемищини», в яких є
грунтовно-яскрава розповідь про біля1200визначних історичних постатей ХІХ і ХХ
століття та деяких сучасних діячів Перемищини. Це наше коріння родоводуосвітян,
науковців, діячів культури, мистецтва, політиків та духовенства, - про усіх
згадано тих, хто творив, або творить наше сьогодення і є взірцем відданого
служіння нації. На додаток дідусь опублікував книгу «Хрест любови» та численні
праці на тему історії культури та традиції, що становить цінне джерело для
студентів, педагогів і журналістів.
Незалежно від того, я мушу наголосити на тому, що мій дідусь принциповий
він ніколи не звертає з дороги, яку обрав у свому житті. Поряд із багатогранною
творчою роботою, він бере активну участь у різних міжнародних наукових і
громадських з'їздах, сесіях і конференціях. Це дуже побіжний і неповний мій
перелік творчого і громадського доробку дідуся, але і те, що сказане засвідчує
на його невтомну і віддану працю. Крім того, маю багато незабутніх моментів із
власного життя які провів разом із дідусем. Було у нас багато пригод які ніколи
не зітруться з моєї пам’яті. Дідусь завжди любив подорожувати Україною. Я йому
безмежно вдячний за те що не раз мене брав з собою на ці подорожі. Особливо мені
запам’яталися прогульки до Зарваниці (2000 рік), Львова (2003 та 2007 роки), Шацького Національного Заповідника у
Волинській області (2005 рік), Києва, Дніпропетровська та Ужгорода (2009 рік)та
незабутн’я подорож до Франції (2011 рік).
Через дідуся пізнав я багато цікавих людей з якими підтримую зв'язки до
сьогоднішнього дня. Життя дідуся – справжній зразок до наслідування. У ньому
постійно знаходжу корисні научки. У дідуся я маю справжнього друга, ментора,
людину яка все покине щоб тобі допомогти.
На завершення собі думаю чим було б людське життя без родини, без дідусів, батьків
і приятелів? Чи ненайвище щастя любити і бути любленим від дорогих і щирих осіб,
які нас оточують? Отже треба користати з кожної нагоди, щоб показувати любов до
близьких в різній формі. З нагоди 80-річчя від дня народження дідуся, бажаю йому
з цілого серця світлої радості й сили, ласкавої долі, добра і тепла, в доброму
здоров'ю плідно працювати на нашу вспільну радість і щастя. Щоб ласку Вам слало
небесне світило, спокійного Вам довголіття й Божого благословення, на Многії і
благії літа дідусю, засилає Вам внук!
Зорян Стех.